Людина творчої натури

     Вишенька, як і кожне село на карті нашої України живе у звичному ритмі, переживає труднощі, радіє вдачі, народжує і виховує молоде покоління…

     Багате село родючими полями, квітучими садами та славними талановитими людьми: щирих душею та добрим серцем.

     Таким є у нас Поліщук Петро Іванович, наш сільський поет. Людина творчої натури.

     В його зошитах,написаних власноруч, понад сотня віршіврізної тематики. Пише свої віршіПетро Іванович вдень і вночі. Пише про родину,про село,про батьківську землю. В такої творчоїлюдини слова саміскладаються в вірші.

     Поговоріть з ним хвилин десять, і вся вашарозмова вмить будескладена у вірш.

     Має Петро Іванович«талант до віршівне позичений , а власний»

     Народився Петро ІвановичПоліщук 15 серпня1942 року в селіЛозна, Хмільницького району, Вінницької області, в багатодітні сім’ї, де було десятеродітей: два братики і вісімсестричок. Під час війнибрат Андрій і дві сестри померло. Рано помер і батько.

     Петро Іванович згадує:

    «Вижив я завдякирідкісній працьовитості і любовідо мене моєїматусі і сестричок.Мама і старшісестри, рятуючи нас, молодших,лишилися неграмотними. Коли я їх згадую, на очі менінавертаються сльози. Це ж вониніколи за своєжиття не прочитають жодноїкниги, жодного листа, які ми будемо їм писати.

     Я дуже хотівучитися, любив школу, своювчительку. Коли я збиравсядо школи, мамаплакала, бо до школибуло два кілометриі мені, першокласникові, потрібнобуло добиратися туди пагорбами,ярами, і глибокими снігами. Плакала від того,що не булощо покласти в торбину,щоб було що з’їсти в школі. Плакала через те,що не було що взутися і вдягнутися. Щоб я пішов до школи, мама сама мусила роззутися. А я стояв ранками біля неї і дивився, як мама роздмухує в печі мокрі переїди від овець, які ніяк не розгоралися. А ці переїди теж потрібно було вдосвіта принести за 2 кілометри з колгоспу, коли ще вдавалося їх дістати.

     Мама боялася щоб я не замерз десь в кучугурах снігу, а я стояв біля неї і жалібно просив: «Мамо, я хочу в школу» і тихо плакав.

     Пізніше, коли підріс, мама мені казала:

- Як мами слова пригадаю

То жаль мені тисне у груди

«Не грамотна я, то ти синку Учися і йди межи люди.»

     Після закінчення школи пішов у самостійне життя – поїхав на Донбас і поступив на навчання по спеціальності « Машиніст підземних електровозів»

     Хвороба батьків і призив на дійсну військову службу (1961 – 1964рр.)поміняли йому життєву дорогу.

    У1965 – 1967рр. закінчив Житомирський технікум землевпорядкування і почав свій трудовий шлях в селах свого Хмільницького району. На посаді головного економіста 2 роки працював в селі Чернятинці. Десять років на цій же посаді в селі Кустівці. Ось тут зупинімося.

     В цьому селі Петро Іванович здав свій самий головний екзамен в житті – одружився,про. що згадує у своїх віршах:

Де з своєю долею зустрінусь

Думав я, на суші чи на морі?

А її, як нині пригадаю,

У сільській приглянув я конторі.

     Не любив Петро Іванович помилятися. Так було і на цьому екзамені. Його оцінила білява, кучерява. Красива дівчина з синіми, як волошки очима. Врівноважена,чуйна до людей, привітна, мила, лагідна.

    А коли привів дівчину у свою сім’ю,всі сусіди збігалися подивитися на наречену:

Бог фатою нас вкрив

І поїв нас вином,

А до цього ще й солодка звістка,-

Коли чув я тоді, за весільним столом

«Ой красива ж в Юстини невістка».

     У1989 р. П.І. Поліщук закінчив Уманський ордена Трудового Червоного Прапора сільськогосподарський інститут.

     У Вишеньку переїхав з сім’єю у 1978 році, тут працював в колгоспі економістом до виходу на пенсію.

     Пізніше коли сіяв за селом колгоспну пшеницю, отримав повідомлення:«Приїжджай хоронити маму»

І пішла в його долі чорна ланцюгова реакція смертей. Помирає сестра Марія, за неї сестра Настуня.громовою стала звістка про смерть сина Олега, яка добила його маму, а мою дружину, саму надійну опору у моєму надвечір’ї. 

Вийшов Петро Іванович на пенсію, але не хоче нікуди їхати, не хоче лишати своєї домівки. Адже тут стільки пережито, стільки написано віршів, тут кожний куточок дихає поезією, прикипів тут серцем і душею. Часто пізно, а то й протягом ночі світиться його одиноке віконце чекає сивий батько, що до нього постукають рідні донечки Люба та Ліля, які живуть дуже далеко. І от ця вся туга за дітьми вилилася в вірші

Його душа і серце запитують                            Ой ви, діточки, мої квіточки,

Де виходите, що ви робите?

Коли серце моє вами стішиться,

Ой якого це буде місяця?

     

     Не тільки за свій рід журиться Петро Іванович. У його серці знаходиться місце піклування і про чужих дітей, про чуже горе, про наш край в цілому.. Він не може змиритися з неправдою,вороже ставиться до війни в Афганістані, співчуває родинам тих хлопців, які не повернулися на рідну землю.

     Прочитайте один з його віршів який він присвятив воїнам – афганцям.

Прилітайте журавки

Український мій краю,

Живи в мирі й спокої,

Бережи тебе Боже,

Від війни молодої.

Ми війну ненавидим.

жили мирно і тихо,

Та чому ж не минає

Нас непрохане лихо.

Українська матусю,

Де ти сил і терпіння,

Узяла хоронити 

Молоде покоління.

Звідки ж це подивитись,

На яку зійти вежу – 

Скільки наших синочків

Полягло попід межу.

Кустовецька дорога,

Коли йдеш серед літа,

Тут Володя Красуцький

У костюмі з граніту.

Томчука Олександра

Не миніть обеліска

У Осичні, де плаче

Над ним біла берізка.

Знову чорная звістка

Йде селом Чепелями.

Гнатюк Вітю привезли

Не до мами, до ями.

А як може слідочки

У Лозну прийдуть ваші –

Не забудьте вклонитись

Тут ви Грицику Саші.

Звідки несли вітри нам

Чорну звістку погану?

Мати– мачуха шепче:

Із Афгану, з Афгану.

Це навіщо їм грають

Траур міднії труби?

Чом весни не цілують

Неціловані губи?

Як у сивії роки,

молоденький козаче,

Знов для тебе могила

І верба та, що плаче.

Їх зарили у землю

Хижі плани зміїні,

Їх колони – шеренги

По усій Україні.

Ті,хто гнав їх під кулі

Їх забули, не знають,

Лиш вітри й сніговії

Імена їх читають.

А еліту вітали

У цей час ресторани,

Там слова були зайві:

«Порятуй мене мамо»

Дай краплинку водички

Смертні рани скропити, І останнє бажання – 

Як я хочу ще жити.

Лиш товариш те бачив

Яка мить їх кінцева,

То не свист солов’їний,

Ні, то пуля свинцева.

За яку ж це провину

На життя ваше криза,

Хто вас кинув, синочки

В заметіль із заліза?

Вишенецьких чекала

Там лиха епопея – 

Наконечного Толю

Та Петра Балахмея.

Будьмо в день цей святковий

До усіх благородні,

Та ще й Пасічника Колю

Нагадаймо сьогодні.

Бог вернув їх живими

І до батька й до мами,

Лиш за те їх шануймо,

Що вони нині з нами.

А котрі не вернулись

Лиш журавкам в потребі,

Що летять нашим краєм

Й зупиняться в небі.

Зупиняться в небі,

Зрозуміти не вміють –

На полях тих посмертних

Досі правди не сіють.

Як я вірити хочу –

В нас більш горя немає.

Прилітайте журавки,

Край мій квітами сяє.

      Приходять до Петра Івановича односельчани з просьбою написати привітання до ювілею, вірші до свят, які проходять в селі.Нікому не відмовить, всім старається знайти теплі та щирі слова, які б зачепили б найпотаємніші куточки людської душі.

     Ось і я звернулася до Петра Івановича по допомогу, написати вірш – привітання до відкриття Інтернет - центру програмою«Бібліоміст», при сільській бібліотеці. Результат не заставив довго чекати.Через день ми мали чудове привітання.

    Хочу подати його увазі читачів мого буклету.

Присвячується Інтернету

Ви звідки? - мене запитав чоловік,

Ми з ним на вокзалі зійшлися,

А тут гучномовець. – на Вінницю хто?

Ми спішно тоді розійшлися. 

Я встиг лиш гукнути, - «Із Вишеньки я»

Не переплутай з міською,

Щоб цей чоловік у душі не жалів

-Як стрінеться часом з сільською.

А може захоче зустрітися сам,

Чи в розкоші ми, чи бідуєм.

Про Вишеньку взнати.

Заходь в Інтернет

Його ми сьогодні святкуєм

Де свято його? – до сільради спішіть.

Місцева там музика грає

Гордімося – наш власний сільський Інтернет

Вікно нам у світ відкриває.

Пройшли буреломні роки, а тепер,

Що радує Вишеньці груди

І що найцінніше лишилося в ній,

Я скажу, що це її люди.

Достойні вони, і хай кожен про них

Тепер в Інтернеті читає.

Хто Вишеньку бідну спасав у війну,

Хто рідну сьогодні спасає.

Я вірю, що Вишенька буде цвісти

В чарівних купатися вітях,

Що книгу – «Історію мого села» 

Читатимуть люди в століттях.

Описано в ній як родилось село,

Які в його долі колючки.

Цій книзі своє посвятили життя

Шановні людьми Криворучки.

Спасибі і мамі Марії від нас,

Це кожному серце милує,

За те,що родила синочка для нас,

Котрий в нас церкву будує.

І другій Марії подяка від нас,

Портрет її осінь малює,,

Яка Олександра родила для нас,

Которий селом в нас керує.

У нього життя не для себе, для всіх

Із ранку до самої ночі.

Як що для людини корисне зробив, 

Засвітяться радістю очі.

Йому буде вдячний і на ш Інтернет,

Що сам голова погодився,

Віддав кабінет, щоб дорослий й малюк

Життя пізнавав, веселився.

Що думали раніше села хазяї?

Спокійно сприймали поразку,

А він, що задумав, то те і зробив,

Не садок будує а казку.

То як не гордитись такими людьми?

Без них виглядали б ми блідло,

Спасибі,синочку, велике тобі

За газ, за дороги, за світло.

А скільки зробити потрібно, за що?

То мусить бувати у сумі.

Стоїть наший Саша, сільський голова,

Стоїть в благородній задумі.

Бібліотеці районній і спонсорам нашим

Спасибі ми хочем сказати,

За те, що зробили вікно нам у світ,

Що можем про все в світі знати.

Багато людей,що прийшли в Інтернет,

Усіх я назвати не в змозі,

Но скажу, усіх їх цікавість бере,

Їх черга стоїть на порозі.

І поруч книгарня, а ось її зав.

Говорять в роботі беручка.

Це книг всіх спаситель, да, я ще не сказав,

Наталя вона Гуменючка.

Загляну на свято і я в Інтернет,

Чим я тут себе заспокою?

Побачив,як став на бувалий поріг,

Наталя і тут тамадою.

Комп’ютери в залі солідні стоять,

Їх розум збагнути не годний.

Наталю незграбно якось запитав,

На що Інтернет ваш пригодний?

Вона мені відповідь чемно дала,

Захочете бачити й чути

Ви доню свою із далеких земель,

Хвилинку в нас треба побути.

Аж серце моє зараділо тоді,

Якими розжились дарами.

Це ж як я зустріну тут доню свою?

Вона ж за горами й морями.

Втомився напевно вже наш Інтернет

Й присутні вже встигли втомитись.

Чимало і я у вас часу забрав,

Хотілось селом похвалитись.

А хто ще не був, приїжджайте до нас,

Поки ми є з вами на світі,

Хоч труднощі є,та весною село

Зникає в вишневому світі.

На карті тоді не знайдете його,

Лиш скажу де ключ по секрету.

Шукайте історію цього села,

Звертайтеся до Інтернету.

А як незнайомця зустріну колись,

То серце я тим заспокою.

Що скажу йому, моя вишенька теж

Із часом буде городською.

А далі тримайтеся як всюди і скрізь

Ведеться на нашій планеті.

Як свято прийде, то на нім веселись,

Хай радість звучить в Інтернеті.

     Ось такий він у нас, унікальний своїм талантом  Поліщук Петро Іванович.